Деонтей Вайлдер повертається на ринг цього тижня. За плечима у нього 17 років у боксі, довга кар’єра чемпіона WBC у надважкій вазі та бронза Олімпіади в Пекіні. Але тепер, у 39 років і з рекордом 43-4-1 (42 КО), уродженець Таскалуси, штат Алабама, не сприймає в цій справі нічого як належне.
У п’ятницю Вайлдер зустрінеться з Тайреллом Ентоні Херндоном у Вічіто, і, як він сам визнає, мотивація до повернення у нього – суто особиста. Йому хочеться битися. А ось до бізнесу боксу в нього все більше відторгнення.
– “Я не відчуваю, я знаю, що бізнес у боксі мені нашкодив”, – сказав Вайлдер в інтерв’ю BoxingScene, коли його запитали, чи не обійшлася з ним індустрія несправедливо. – “Але врешті-решт, це не спорт. Мені взагалі не подобається, коли хтось називає бокс спортом. Чому ви називаєте це спортом? Що робить це спортом, перш за все? Просто тому що чоловіки виходять один проти одного з елементами спортивної поведінки в рамках бізнесу? Це не робить бокс спортом. Подивіться глибше, що спорт насправді дає своїм спортсменам.
То що ми – спортсмени? Можливо… Але якщо говорити про спорт – бокс не дає нічого з того, що дають іншим атлетам. Бокс – це жорстокий бізнес. Тут усе зав’язано на тобі самому”.
Вайлдер знає з досвіду: коли починається поєдинок, ніхто за тебе не триматиме удар, ніхто не відчує твій біль. Тільки ти один можеш повернути хід бою на 180 градусів одним рятівним ударом.
– “Хоча це ніби як командна робота, але наслідки індивідуальні”, – пояснює він. – “Якщо мені розіб’ють голову… ти, як мій тренер, це відчуєш? Якщо я видихаюся, а мій суперник – ні, він продовжує тиснути… ти це відчуваєш? Якщо я задихаюся, пересохло в роті, а до кінця раунду ще дві хвилини – ти це відчуваєш? Так, ти йдеш у кут, але той, хто по-справжньому відчуває кожну секунду – це ти один. З першого до останнього раунду. Ніхто на арені, крім двох бійців, не відчує цього”.
Однак найсерйозніша претензія Вайлдера – до структури боксу. Незважаючи на мільйонні гонорари і забезпечене майбутнє, він вважає, що система не дає належної підтримки більшості бійців. На відміну від інших видів спорту, де є централізація, спілки, пенсійні програми та медичні страховки, в боксі кожен сам за себе.
– “Подивіться на бенефіти, які отримують інші спортсмени”, – каже він. – “Давайте почнемо з простого: страховка. В інших видах спорту – 100% покриття. Деякі навіть можуть включити в поліс своїх дівчат. А в боксі? Ти повинен мати свою особисту страховку. Ти навіть не знаєш, чи оплатить промоутер твою страховку, хоча він і зобов’язаний забезпечити мільйонне покриття на бій. Але це не означає, що твої рахунки будуть оплачені. Я пройшов через усе це.
Це не спорт. Це виживання. Від моменту, коли ти починаєш підготовку і перебудовуєш психіку, щоб бути готовим калічити іншого чоловіка, до аеробних вправ, опрацювання оборони й атаки… Це не про “спорт”. Це бізнес виживання, дитинко. Один удар – і все. Ми бачили це тисячі разів. Жоден інший “спорт” не зрівняється з цим, якщо ви взагалі вважаєте це спортом”.
Незважаючи на все це, Вайлдер каже, що не відчуває злоби. Він просто тверезо дивиться на реальність.
– “Ти маєш тримати поруч із собою тільки тих, кому довіряєш”, – каже він. – “Іноді й це не працює. Тому що цей бізнес – зеленоокий монстр. А у монстра немає лояльності. Усі хочуть отримати свою частку”.
