Поразки від Джахая Такера, Ішмаеля Девіса та Кайвіна Аг’ярко змусили британця Троя Вільямсона зрозуміти, хто справді поруч, а хто – ні. По дорозі йому довелося засвоїти жорстокі уроки.
“Довелося змиритися з тим, що я втрачав друзів, з якими був багато років, буквально після пари поразок, – продовжив він. – Втратив багато спонсорів після невдач. Я зрозумів, що коли ти виграєш, усі хочуть бути твоїми друзями, але щойно ти програєш – ось тоді й стає видно, хто справжній, хто тебе підтримує… Я можу на пальцях однієї руки перерахувати тих, хто заходив до мене в роздягальню після поразок, і це одні й ті самі люди щоразу. У мене і так маленьке коло, але тепер я точно знаю, хто зі мною, а хто просто прилипали, коли ти на підйомі. Я став іншою людиною. І з нетерпінням чекаю, що принесе майбутнє”.
Якби він програв Марку Дікінсону, п’ята поразка могла б остаточно поставити хрест на його кар’єрі. На щастя для себе, Трой переломив ситуацію і нокаутував втомленого Марка в пізніх раундах.
“Я люблю бокс, але так… я був дуже, дуже близький до того, щоб піти”, – зізнався Вільямсон.
“Я зазнав трьох поразок. Я думав: які можливості в мене тепер взагалі можуть бути? Куди мені йти? Мені не хотілося виступати на якихось маленьких шоу і знову битися з джорніменами в чотирьох- або шестираундових боях. Тож думка “куди я рушу далі?” дійсно приходила в голову. Я серйозно задумався. Поговорив із кількома близькими людьми, і глибоко всередині я знав, що ще не закінчений, що в мене є що дати боксу. Я знав, що довгий час виступав не у своїй вазі, і розумів: якщо піднімуся вище, люди побачать мою найкращу версію. Я дав собі цей шанс – і це себе виправдало”.
