Коли мені дуже зле, я розмовляю зі своїм чоловіком Степан Хмара.
Кажу йому : Степане, як це все пережити?! На дворі сніг, в хаті холод, на фронті біда, на душі пустка. Але, ми мусимо вистояти. Як?!
Роксолана Хмара, блогер, сторінка ФБ.
Учора знову якісь перемовини з вашингтонським Нероном, про капітуляцію.
А скільки вже полягло за Україну, то страшно навіть думати.
Ми ж не можемо тепер здатися, бо якщо це станеться, ми вже ніколи не піднімемося з колін. Ця зрада, поколінь і поколінь, що боролися за Україну, ходитиме за нами і нашими нащадками, безперервно.
Та й ще велике питання, чи ті нащадки виростуть, якщо ми заключимо той, так – званий, мир?!
І знаєте, я наче отримую відповіді від нього, бо пригадується все, що він мені говорив колись. Росомаха, а думаєш в Сибірі було тепло? Знаєш, як нас кидали в карцер? Тоненька піжама на тобі, якісь тапочки і більш нічого. А карцер вузенький, як мішок, можеш стояти або присісти. Холод собачий, а по стінах вода стікає від сирості, притулитися до стіни неможливо. Це такі карцери особливо строгого режиму. І от виживи….
А я вижив. І при тому, не корився їм ні на йоту.
А ще, коли тебе добивають морально, що ти ніколи вже не побачиш ні України, ні своїх дітей… Але, я знав, що побачу, я дуже вірив і знав, що це станеться! Я знав, що ця імперія зла мусить розпастися.
І ти маєш вірити в Перемогу. Всупереч всім законам логіки, всупереч всім даним з фронту, всупереч голосам, які нашіптують недобре…
Вірити і боротися! Не здаватися нізащо! Ніколи, поки жива. І от, якщо ти знатимеш, що вистоїш, що витримаєш, попри все. Тоді, стане лекше і на душі і на серці… Тоді вистоїш.
