Станіслав Васюк. Фото з особистого архіву
Прикордонник Станіслав Васюк перебував у полоні понад три роки. Однак після повернення на Батьківщину на нього чекав далеко не хепі-енд. У медіа та соцмережах ми зазвичай бачимо щасливі моменти повернення військовополонених додому: перша розмова з мамою, зустріч із дружиною та дітьми, сльози радості, посмішки та обійми.
Але на Станіслава чекала інша картина. Дружина обмежилася нетривалою розмовою біля шпиталю. І, за словами Станіслава, не виявляла інтересу до його долі. Як стало відомо згодом, вона переїхала разом із їхньою спільною дочкою до іншого міста. Коли після обміну він спробував відновити контакт і запропонував допомогу, їхнє спілкування перетворилося на листування про гроші, які дружина отримувала всі три роки, поки Станіслав перебував у полоні, взаємні звинувачення і в результаті — поліцейський
У 18 років до армії
Станіслав Васюк родом із Чернігівської області, міста Семенівка. Після закінчення гімназії пішов у професійне училище лісового господарства.
«Хотів я взагалі в льотний ліцей. Але з доброти душевної допоміг незнайомому хлопцю на іспиті з математики. Тому прохідний бал не отримав, а батьки мої давати хабарі відмовилися. Тому вступив куди, вступив», — каже він.
Станіслав Васюк. Фото з особистого архіву
Проте за професією Стас не працював жодного дня. Він обрав шлях військового, вступивши на нього у 2018 році.
«Так, я з тих божевільних людей, які у 18 років пішли до армії. Мені було 18 років та 1,5 місяця. Захотів служити і мій дядько-військовослужбовець, старший прапорщик за званням, завжди був для мене прикладом», — каже Станіслав.
Він досі із захопленням згадує перші місяці служби: фізичні вправи, кроси, робота зі зброєю. Тяжче було вже безпосередньо в прикордонному загоні, де потрібно було «визубрити» масу нормативно-правової документації.
За час служби Станіслав попрацював на пропускному пункті, в оперативній частині та ніс службу безпосередньо на «зеленому кордоні», здійснюючи обходи прикордонної території в Чернігівській області. Але цього було мало молодому та амбітному бійцю.
«У 2021 року я захотів перевестися в зону ООС(операціїї об’єднаних сил). Дочекався схвалення від командування і мав їхати до Маріуполя, обійняти посаду кулеметника», — розповідає Стас Васюк.
Станіслав Васюк. Фото з особистого архіву
Плутанина з наказами та спроба прориву з оточення
Повномасштабний наступ російської армії на Україну прикордонник застав у потязі Київ-Маріуполь. Проте до кінцевої точки маршруту він не доїхав, бо поїзд зупинився через обстріли. Вранці він зійшов на станції у Волновасі і отримав наказ прибути в розташування частини, взяти зброю і стати в стрій.
«Прибувши на вказаний блокпост, я побачив, що його залишили через масовані обстріли. Пощастило, що нас із побратимами підвезли до розташування частини. 25 лютого 2022 року у Волновасі нам наказали окопуватися і тримати кругову оборону спільно з ЗСУ», — розповідає військовослужбовець.
Потім накази змінювалися один за одним. Його то викликали до Запоріжжя, то до Дніпра, то знову готували до відправки в Маріуполь. Зрештою він залишився обороняти позиції у Волноваському районі.
«Так я опинився в кільці завглибшки 35 кілометрів. Був біля Валер’янівки, Благодатного та у “Форест-парку”», — каже Станіслав.
13 березня 2022 року він виявив бронегрупу противника та скоригував артилерійський вогонь. Окупанти відступили, але вже наступного дня пішли в атаку більшими силами. Протримавшись добу проти 14 БТРів і штурмових спецназівців, прикордонники були змушені відступити.
«Противник зайшов у тил, і ми відходили малими групами. Нас було шестеро: розділилися — четвірка і двоє. Двоє зникли, і ми з напарником пішли їх шукати. Напарник відійшов далеко, порушив правила патрулювання… Потім я почув автоматні черги і зрозумів, що він нарвався на бій. Доповів про це командиру і мені наказали йти в село та шукати там ночівлю», — каже Станіслав.
Зустрівши інших прикордонників, Станіслав залишився в покинутому будинку. 16 березня він отримав наказ сховати зброю і форму в схованці і вириватися з оточення під виглядом загублених цивільних.
«Але нас спіймали в посадці. Російським військовослужбовцям, які нас затримали, ми «наплели», що ми — мирні жителі, наші будинки згоріли і нам все одно куди йти, аби тільки не стріляли, але з’ясували, в якому напрямку знаходяться українські війська. Але росіяни передали нас так званій «народній міліції ДНР» і почалися тортури», — каже Станіслав.
Прикордонників почали бити і погрожувати розправою. На жаль, один з них не витримав болю і розповів всю правду. Так почалася історія полону. 17 березня Станіслава з побратимами змусили копати окопи, потім утримували на одній з агробаз.
«Я запитав у російського офіцера, яка доля нас чекає. Він відповів, що нас оформили полоненими «ДНР». Якби як полонених РФ, то обміняли б швидше», — зізнається він.
Жорстокість на «прийомках» та лист рідним
Військовополонених зв’язували, кидали штабелями один на одного на підлогу мікроавтобуса і відвезли в Докучаєвський районний відділ поліції, потім етапували в УБОЗ, а пізніше в Донецьк.
24 березня 2022 року Станіслав опинився в Оленівській колонії.
«Там я познайомився з Кирилом Вікторовичем Шакуровим, який прийшов до нас на “прийомку”. Він вдарив мене під дих і загнув обидві руки вгору так, що я “поцілував” собі п’ятки. От би його СБУ привести. За нього, до речі, 10 тис. доларів дають, як за особу, яка брала участь у катуваннях із летальним результатом наших військовополонених», — каже він.
Згідно з даними з «Книги катів українських військовополонених» Шакуров «навмисно порушив положення Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, причетний до систематичного побиття, тортур із використанням спеціальних та інших засобів і приниження полонених українських військовослужбовців, що спричинило тяжкі наслідки у вигляді травм, каліцтв і смерті військовополонених».
Реальність за свідченнями українських військовополонених набагато страшніша. Шакуров вигадував витончені методи: прив’язував ремінь до геніталій, міг всю ніч бити одну людину, просто за те, що вона йому не сподобалася, клав в протигаз хлорку, змушуючи в такому вигляді робити фізичні вправи і робила інші неймовірні речі.
У Оленівці Станіслав перебував в різних бараках у камерах ДІЗО. Однак обрав для себе тактику не сидіти на місці, а погодився працювати «нарядчиком». Про своє рішення він не шкодує і каже, що в цьому бачить тільки плюси.
«Я складав списки тих, хто перебуває в “зоні”. Вдалося передати їх представникам Червоного Хреста. Особисто для себе я знайшов можливість через священика передати записку рідним про те, що я живий і здоровий. Це допомогло якнайшвидше оформити мене як військовополоненого і виключити зі списку безвісти зниклих», — розповідає він.
7 травня 2022 року Станіслава перевезли до Донецького СІЗО. Там жорстоко побили.
«Приймали» нас амбали, всі як на підбір. По два метри зросту і ширші за мене в півтора рази. Бити трубами і кийками. А ще є такий, чисто донецький прийом. Ручкою рукояті вдарити ззаду по геніталіях», — каже він.
У загальній камері в жахливих побутових умовах з мінімумом води Станіслав пробув до 30 червня 2022 року.
Вночі його привезли до Горлівської колонії, яка тільки почала приймати військовополонених. Він був у першому автозаку, який заїхав на територію «зони». Перший день там він називає «незабутнім блокбастером».
«Зустрічала нас там Росгвардія. Такі “чорні чоловічки” з телескопічними кийками. Декому того дня поламали руки і ребра», — каже він.
Станіслав Васюк перебував у бараці номер 4. Там також вирішив проявити активність і став «дневальним» у загоні, а крім цього виготовляв саморобні голки, розпускав непотрібну матерію і допомагав товаришам лагодити матраци, роблячи спальні місця більш комфортними. Але російська система налаштована так, що вона не дає військовополоненим влаштуватися на одному місці і спробувати налагодити мінімальний побут. Тому 1 листопада 2023 року він уже був у дорозі до Кіровської колонії.
«Про цей етап я знав заздалегідь. Знав, що там пластикові вікна в бараках, є промислова зона, тобто можна більше працювати, та й загалом все більш цивілізовано, ніж у Горлівці», — каже він.
Кіровськ, який не прощає помилок
Станіслав каже, що, як і перед будь-яким переміщенням, відчував «мандраж», бо знав, що в будь-якому випадку будуть бити, причому сильно. Хоч у Кіровську обіцяли кращі умови утримання, але традиційну «прийомку» ніхто не скасовував.
«Приїхали і почалося “Ого!” Наказали покласти руки на потилицю і стояти на колінах. Били і одночасно робили “температурний скринінг”. Потім запускали в кімнату, де чекали 7 осіб у балаклавах. Вони наказували лягати на лаву і били палицями по спині і сідницях зверху. Запитували номер військової частини і за будь-яку відповідь били ще сильніше. Але найбільше дісталося хлопцям з маріупольської частини НГУ 3057», — каже він.
Після поселення в барак Стас взявся за роботу «чергового». Почав складати списки тих, хто знаходиться поруч і збирати потреби побратимів.
Цікавий факт, що в Кіровську до цього взагалі не працювали з військовополоненими, тому його та ще кількох людей викликав до себе в кабінет начальник і запитував, що і як потрібно робити, виходячи з досвіду Горлівки.
«Так і запитували: “Що взагалі з вами робити? Як годувати? Як ви пересуваєтеся по території?”», — досі з подивом згадує Станіслав.
Оминувши розповісти про жорстокість та побиття, що відбубалась в Горлівці, він розповів загалом про режим, і в Кіровську умови для українських військовополонених зробили дійсно більш-менш прийнятними.
«Але Кіровка вона така. Не прощає помилок. Якщо всі ведуть себе добре — то відношення буде лояльними. Але якщо будуть зауваження або “зальоти” — настане жорстоке покарання», — каже Станіслав.
За тихе виконання пісень могли просто змусити присідати. А ось коли в одному з бараків під час обшуку знайшли «заточку» — били всіх палицями і шокерами. Станіслав Васюк у приказній формі був запрошений працювати на пральню. Дізналися про його вміння шити речі і змусили працювати без вихідних.
«Життя було терпимим, до того моменту, коли нам не обірвали постачання гуманітарної допомоги. Я так розумію, керівництво колонії прокралося на цьому і їх “накрили” їхні ж спецслужби. Тоді все стало зовсім погано. Розлючені співробітники скоротили обсяг книг на бараки і в той же період почалися етапи на Перм, Урал та інші віддалені місця Росії», — каже він.
З особливою неприязню Станіслав згадує особу «завгоспа» барака і звинувачує його в роботі на окупаційну адміністрацію і тому, що він робив життя більш складним для інших військовополонених.
«Я на нього особисто дуже чекаю в Україні і згадаю йому все», — повідомляє він.
24 січня 2025 року Станіслава відвезли в іншу колонію. На щастя, це була не Росія, а сусідній Торез, де не били навіть на «прийомці» і в цілому були прийнятні умови життя, крім бігу в їдальню з піднятими над головою руками і опущеною до пояса головою.
Побої перед обміном та виклики на волі
Вперше, за більш ніж три роки полону, Станіслава Васюка про бажання обміну запитали 24 березня 2025 року в День створення Національної гвардії України. А в день створення полку «Азов» він уже їхав в Україну.
«Їхали ми через Ростов і там нас знову трохи побили. На прощання, напевно. Не дуже сильно, але садна у мене залишилися», — каже він.
Приїхавши через Гомель в Україну, прикордонник не встиг сильно порадіти обміну, тому що зіткнувся з сімейними проблемами. Журналісти часто показують красиві, зворушливі кадри зустрічей з рідними та дружинами звільнених з полону захисників України. Але так буває далеко не у всіх.
Обмін полоненими 19 квітня 2025 року. Фото: телеграм-канал президента України
Станіслав Васюк, Фото: Життя Семенівщини
«Дружина зустріла мене в Чернігові біля лікарні. Але якби ви побачили відео цієї зустрічі, ви б теж зрозуміли, що вона зовсім не рада мене бачити. Ми розмовляли в 10 разів менше, ніж записується це інтерв’ю», — з гірким розчаруванням промовляє Станіслав.
Це була перша і остання зустріч бійця з дружиною після обміну. Дружина не приїжджала до нього, не завжди піднімала трубку, а пізніше і зовсім обмежилася лише листуванням. Подружжя не зустрічалося особисто до цього дня.
«Я не розумів, що відбувається. Був, м’яко кажучи, неприємно здивований. Потім мені сказали, що вона переїхала з нашого міста до Чернігова, коли я був у полоні, і жила там подалі від моїх батьків. Виникає питання: Навіщо? Щоб не було контролю?. Вона пояснила це тим, що нібито там краща медична допомога для нашої доньки, але я підозрюю інше», — каже він.
Станіслав каже, що до останнього моменту не підіймав теми фінансів, хоча знав, що всі належні йому виплати, суми яких обчислюються в мільйонах гривень за три роки полону, отримала дружина.
Справа в тому, що згідно із законодавством України, родичі першої категорії військовополонених (тобто дружина або чоловік) з 2022 року могли отримувати всі грошові виплати в повному обсязі того, хто перебуває в полоні.
Все змінилося з 1 січня 2025 року. Тепер виплати діляться на три рівні частини: одна — дружині, одна — батькам і третя залишається на вогнетривкому рахунку військовополоненого. Отримує він її після обміну особисто. Але закон зворотної сили не має. У випадку Святослава всі виплати отримувала дружина.
«Одного разу вона написала мені, що їй потрібні гроші на психолога. Я відповів, що, по-перше, є маса волонтерських проєктів, які їй, як дружині ветерана, нададуть психологічну допомогу безкоштовно, а по-друге, на гроші, які вона отримувала, можна найняти дуже багато психологів», — каже він.
Після цього спілкування у пари остаточно зіпсувалося. Станіслав розповідає, що одного разу дружина знову попросила гроші на памперси, він пообіцяв знайти памперси для неї безкоштовно, але вона наполягала саме на грошах.
«Дійшло до того, що я запитав, чи може вона приїхати до мене, якщо я перекажу їй гроші. Я переказав 55 тис. грн, але дружини так і не дочекався», — каже він.
Напружені стосунки подружжя почали переростати в конфлікти. Станіслав зізнається, що під впливом емоцій погрожував дружині. Жінка зателефонувала в поліцію і поскаржилася на нього. На Станіслава виписали постанову про заборону наближатися до її будинку на три доби.
Журналіст «Новин Донбасу» намагався зв’язатися із дружиною Станіслава, щоб вона дала своє пояснення ситуації, але вона не брала слухавку.
«Тепер ця жінка не хоче мати зі мною жодних стосунків, а я вважаю своїм обов’язком забезпечити нашу дочку всім необхідним. Тому я звільняюся з військової служби. На медкомісії мені не хочуть ставити всі діагнози і, отже, нормально лікувати. Я вважаю це неповагою до людини, яка служила з 2018 року і пробула в полоні 1145 днів», — каже він.
Тому зараз Станіслав готовий виїхати за кордон та працювати там, заробляючи гроші на майбутню освіту доньки.
«Моя дочка “з мізками” і зрозуміє, як неправильно вчинила її мати. Я буду працювати в Європі і розвиватися. Так, може я взагалі нічого не зробив у своєму житті видатного, щоб мене цінували, але я хочу стати тим, за кого будуть «гризти лікті», — каже він.
Редакція «Новин Донбасу» готова опублікувати позицію дружини Станіслава, якщо вона забажає висловити свою думку.
