Пізньої осені 1919 року знекровлені частини Армії Української Народної Республіки були затиснуті у так званому Трикутнику Смерті — клаптику української землі на межі Волині та Поділля. Андрій Іллєнко, офіцер батальйону «Свобода» НГУ, народний депутат 7-8 скликань, сторінка ФБ. Трикутник, бо з одного боку — червоні московити, з другого — білі московити, а з третього — поляки. Два маленьких нюанси: тодішнє НАТО (Антанта) підтримувало не нас, а… білих московитів, які воювали у тому числі проти нас. А з поляками (яких теж підтримувала Антанта) у нас тоді була війна за Галичину. Трикутник — бо армія затиснута ворогами з трьох сторін, без тилу, без будь-якої зовнішньої підтримки, знекровлена двома роками війни на всі фронти (до цього варто додати ще три роки Першої світової, більшість почала воювати ще тоді). До всіх бід — катастрофічна епідемія тифу, викликана, у тому числі, повною відсутністю будь-яких ліків, взяти яких було ніде. Червоний Хрест теж не допоміг.
І у цей момент кістяк армії (тобто ті, хто ще міг самостійно ходити) розпочинає Перший Зимовий Похід по тилах ворога, доходить до Дніпра, здійснює одну з найуспішніших рейдових операції в історії війн. І показує всім — Армія жива, Україна жива.
Потім ще був Другий Зимовий Похід, партизанська і підпільна боротьба, УВО, ОУН, УПА. Але то вже інша історія та інша епоха.
Я згадую про Трикутник Скону, щоб нагадати і усвідомити, що ми пройшли великий шлях, як нація, за ці сотню років. Попри все.
Ми стоїмо на плечах тих, хто боровся без шансів, або майже без шансів на успіх. Лише заради майбутніх поколінь, у яких такий шанс зʼявиться. Заради нас.
